Василь Андрійович Симоненко (8 січня 1935 , село Біївці, Лубенський район, Полтавщина - 13 грудня 1963 , Черкаси ) - український поет і журналіст, один з найбільш яскравих представників покоління " шістдесятників ".

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селянській родині в с. Біївці Лубенського району Полтавської області . Виховувався без батька, однієї лише матір'ю, Ганною Федорівною, і дідом по материнській лінії. Пізніше сам Василь свої дитячі переживання відобразив у поезії:

Лише коли Симоненко отримав визнання як журналіст і поет, батько відвідав його, проте, дозволивши переночувати, на наступний ранок Василь відкрив перед ним двері зі словами: "Ти занадто спізнився, тато".

Зрілі роки

Обставини смерті

У 1962 Василь Симоненко разом з А. Горської і Л. Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні , про що й було зроблено заяву до міської ради. Після цього він був кілька разів жорстоко побитий невідомими. У 1963 , незабаром після побиття, він помер від швидкоплинної хвороби нирок.

Творчість

Писати вірші почав у студентські роки. В умовах прискіпливо радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» ( 1962 ) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» ( +1963 ). Зате уже в ті роки набули великої популярності самовидавничі вірші Симоненко. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог Кукурудзяна качанові», «злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), опис важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір») , викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «ранітні обеліскі, як медуз ...»), таврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») і т. д. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини Україні («Задівляюсь у твої зініці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.)

Самовидавничі творчістю Симоненко, за визначенням критики, став на шлях, указаний Т. Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України другої половини 20 ст. Доля літературної спадщини Симоненко невідома. Його самвидавній поезія, на радянській Україні в незначній частині опублікована в спотвореному вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом фрагментами щоденника поета «Окрайці думок») в журналі «Сучасність» (ч. 1, тисячі дев'ятсот шістьдесят-п'ять ) і в збірнику вибраних поезій Симоненка « Берег чекань »( 1965 і тисяча дев'ятсот сімдесят три ). У УРСР по смерті Симоненка з його спадщини видано казку «Подорож у країну Навпаки» ( 1964 ), збірка поезій «Земне тяжіння» ( 1964 ) та вибірка з творчості «Поезії» ( 1966 ), збірка новел «Вино з троянд» ( 1965 ; ці новели також увійшли до другого видання збірки «Берег чекань» за кордоном).

Критика

Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його самоіздатовской поезії повним замовчуванням її, одночасно канонізувавши спадщину померлого поета як бездоганно «партійну», але в подальшому, при виразною тенденції до замовчування творчості Симоненко у цілому, почата була ревізія його спадщини як несумісного з «партійністю» в літературі (М. Шамота). Зате високу оцінку, з особливим підкресленням громадянської мужності поета, отримала поезія Симоненка до самвидавній критики ( І. Дзюба , І. Світличний , Є. Сверстюк ).